ГОЛОДОМОР НА ЛИПОВОДОЛИНЩИНІ. СПОГАДИ

 

СКОРОХОД НІНА ІВАНІВНА, 1928 року народження, мешканка смт Липова Долина

Я 1932 року майже не пам’ятаю, якось в пам’яті не відклалося. А от 1933 рік пам’ятаю набагато краще. Було тоді страшне горе. Бувало, ідеш по вулиці, то тут, то там лежать пухлі, голодні, ще живі люди. Вони просять їсти, а ти їм нічим не можеш помогти.

Наша сім’я була велика: батько, мати, брат і нас три сестри. Були ми бідняками, землі не мали, тому розкуркулення нас обминуло. Люди в гімнастерках забрали деяке збіжжя, але залишили корову, яка й була деякий час нашою годувальницею. Але її досить скоро прийшлося дорізати, тому що вона просила їсти, а де брати, як і самим не було чого!

А як прийшла весна, то їли вже все, що було придатне в їжу. Мама пекла дуже добрі оладки з липового листя. Я знаю, дуже багато людей помирали від того, що об’їдалися зеленню. Страшне лихо пережили ми в ті прокляті тридцяті роки. Якщо нашу сім’ю голод, спасибі Богу, обійшов, то сусіди з обох сторін померли всію. Вони були середняками, мали землю, була корова, кінь, багато птиці. їх розкуркулили, забрали все, з голоду вони і померли. Навіть могилки немає, всіх хоронили в одній ямі. А нашу сім’ю найстрашніше минуло, усі залишилися живі. Дай Боже, щоб усе було добре!  

ЧИРВА ФЕДІР ІВАНОВИЧ, народився 1923 р. на хуторі Шатравине Липоводолинського району. Вища освіта. Під час Голодомору навчався в Липоводолинській школі.

У часи Голодомору моя сім’я складалася з п’яти чоловік: батько, мати і нас троє. Мені було тоді дев’ять років, тому події того часу пам’ятаю досить добре. Я навчався в Липоводолинській школі, де давали нам якийсь супчик на перерві між уроками. Так ми, дітки, виживали.

Дуже страшне було тоді. Ще в цей час люди потерпали і від холоду. Жили ми на хуторі Шатравини, це нашого району. Сім’я наша була бідняцькою. Корови, коня чи реманенту у нас не було. Батьки працювали у колгоспі. їм, як і нам, їсти давали раз у день, так і вижили. Нам, дітлахам, їсти хотілося постійно, що де знайшли, те й укинули в шлунок. Дома їсти було нічого. Оті буксири забирали всю їжу, порпалися в закутках, як курка в зерні чи на огороді. А їсти все ж хочеться, от і харчувалися квітами, бур’янами, корінцями рослин...

Найбільше в роки страшного голоду в нашій сім’ї постраждала мати. Була вона, бідна, пухла від голоду, ледве переставляла ноги. Добре пам’ятаю страшний випадок: зайшли буксири до нас у хату, батько з матір’ю якраз збиралися в колгосп на роботу, стали вимагати, щоб батько здавав хліб. Ми плачемо, говоримо, що в нас немає, тоді вони вистрілили в стелю, крикнули нам, чому ж до цього часу ми живемо, і зібралися йти. А тут на столі побачили декілька колосків і почали забирати. Мати не віддає, плаче, так вони її кулаками відштовхнули. Стоїть, бідна, біля покуті, очі хусткою витирає, а ми обхопили її руками та тремтимо від страху. Батько нічого не міг вдіяти – влада ж.

Так морили голодом, що страждало все живе. Іще пам’ятаю, як вела жінка корову. Сама ледве ноги переставляла, і корова ледве йшла, а тоді упала. Господиня за нею, щоб підняти, та й лягла поряд. Жах!